Курйозні історії з практики до Дня бухгалтера

Колись, працюючи бухгалтером, отримала дзвінок від керівника з дуже серйозним запитанням: «У нас зник принтер. Ви його списали чи він просто стоїть не там?».

Після кількох хвилин пошуків з’ясувалося, що принтер нікуди не зникав — його просто переставили в сусідній кабінет, а бухгалтерія вже подумки почала готувати інвентаризацію, пояснювальні записки й шукати матеріально відповідальну особу.

Тоді ще раз переконалася: для бухгалтера слово «зникло» у будь-якому контексті звучить значно страшніше, ніж для всіх інших.

Усіх колег вітаю з Днем бухгалтера та аудитора! Нехай у вашому житті зникають лише проблеми, а дебет завжди сходиться з кредитом!

Початок 2000-х... один з освітніх закладів і я — викладач бухобліку та завідувач кабінету, матеріально відповідальна особа. У ті буремні часи, коли майбутніх бухгалтерів уже потрібно було навчати інформаційним технологіям, створити комп’ютерний клас для державного закладу освіти було непросто. Комп’ютери збирали «усім світом». Часто техніку знаходили не нову — брали списану, яку передавали шефи чи органи управління. І коли нарешті клас зібрали й вирішили оприбуткувати на баланс, ревізори завітали з позаплановою ревізією. Розпочали вони з інвентаризації. Особливу увагу привернула аудиторія з броньованими дверима, що розташовувалася поруч... із бухгалтерією.

Головбух із досвідом миттєво оцінив наслідки. Тож у нього швидко народилася ідея: якщо не можна показати неоприбутковані основні засоби, треба сховати матеріально відповідальну особу. Оскільки ревізія тривала майже місяць, матеріально відповідальна особа встигла і зводити всі п’ять груп майбутніх бухгалтерів «на екскурсію», і поїхати перевіряти бази практики по всій Київській області, і виконати купу інших невідкладних справ поза установою.

Коли інспектор укотре поцікавився, де ж МВО, та у відчаї запитав: «Ще скажіть, що вона померла?», головбух видав: «Так! Як Ви дізналися?».

Не хвилюйтеся! Історія закінчилася щасливо. МВО до цього часу жива, а освітній заклад відбувся незначними штрафами. Як зауважив інспектор: «Вас врятувала фантазія і те, що не поступилися й боролися до кінця». Однак порадив техніку після ревізії все ж оприбуткувати на баланс.

Колись під час ревізії нам вказали на порушення: кухарю кілька років нараховували доплату за шкідливі умови праці, хоча атестацію робочого місця не проводили. Ревізори сказали, що всю суму доведеться повернути до бюджету. Увечері ми довго думали, як так сталося...

А на ранок ревізори відкрили накази й дуже здивувалися. Доплати за шкідливі умови там уже не було.

Натомість з’явилася... премія. На ту саму суму. Зарплата не змінилася ні на копійку. Змінилася лише назва виплати. Чи була якась різниця? Для зарплати — жодної. Для ревізорів — цілий професійний урок.

Кажуть, після цього випадку в ревізорів з’явилася нова професійна звичка — спочатку зробити копії документів, а вже потім писати акт.

Свіжа ревізія вирішила з’ясувати, як місцева громада турбується про утримання водойм, які перебувають на балансі в селах. Їх цікавив стан ставків, чи передаються вони у використання та на яких умовах.

Тож для початку треба було з’ясувати, де вони і що з ними. На паперах було 8 ставків у 6 селах громади. Ревізори вимагали участі представників місцевої ради в інвентаризації.

Звісно, керівник установи делегував цю місію бухгалтеру. Ані начальника комунального господарства, ані землевпорядника чомусь не залучили. Тож у тур водоймами громади вирушили двоє ревізорів, бухгалтер і водій. Дорогою в кожному селі ми забирали місцевого старосту.

Група «розвідки» мала з’ясувати, у якому стані ставки. Проблема полягала в тому, що в документах водойми значилися, а от де саме вони розташовані — ніхто не записав. Уся надія була на старост, які мали б знати територію як свої п’ять пальців. Проте... не так сталося, як гадалося.

Кілька ставків ми знайшли одразу, бо вони розташовувалися поблизу головних доріг району.

Проте про існування одного з них не знала навіть староста села. Ревізори наполягали на пошуках: якщо об’єкт є в документах, мусимо його знайти. Тому ми пішли розпитувати людей по селу. Ніхто про такий ставок і не чув. Рушили навпростець через поле. Уже пів години блукаємо місцевістю, ревізори навіть увімкнули GPS на смартфонах - усе марно.

Аж ось доходимо до лісу й бачимо старенького дідуся. Він запитує, чи часом ми не заблукали. Ми поцікавилися в нього, чи не знає він, де тут ставок. Дідусь замислився, а згодом повів нас на узлісся. Там він показав на заросле висохле болото. Ми переглянулися й мовчки повернулися назад. Фотофіксацію цього об’єкта ревізори не робили.

Ревізія ця була складною, але ставків чомусь в акті не було.

Бухгалтери, які хоч колись вели облік у дитсадках, знають: продукти харчування списують за відповідними нормами. Щодня медсестри підписують меню-розклади. Чай за ними треба було списувати по 2 грами на порцію. Звісно, кухарі не мали жодних високоточних ваг, щоб відміряти таку дрібку розсипного чаю. Купували саме розсипний, бо він дешевший. Напій готували одразу на весь день, а заварку насипали ложками просто з пачок (по 100 грамів кожна).

І ось чергова ревізія взялася активно перевіряти, як дитсадки списують продукти. Схожі помилки вони вже знайшли в інших районах, тож ми стали наступною «жертвою».

Результат перевірки приголомшив: ми списали понаднормового чаю аж на 20 000 гривень! Винною визнали медичну сестру, адже саме вона підписувала щоденні меню-розклади й нормувала продукти в дитсадку. І це при тому, що її зарплата на той час не досягала й 3000 гривень.

Ревізори чудово розуміли, що ніхто не важить по 2 грами на порцію. Тому вони взяли паперову норму, кількість порцій, врахували, скільки дітей відвідувало садок, і вирахували, скільки чаю ми мали б витратити за цей період. Потім порівняли це з кількістю фактично списаних пачок. Виявилося, що ми перевищили норму вдесятеро.

Згодом з’ясувалося, що під час цієї перевірки врятувалися лише ті дитсадки, які купували пакетований чай. Один пакетик важить 1,8 або 2 грами (залежно від виробника), тож нормувати його значно простіше.

Після такого гіркого досвіду наш дитсадок повністю перейшов на пакетований чай, а в медичної сестри надовго залишився спогад про ревізію з присмаком чаю.