У смарагдовому лісі
В українськім передмісті
Відбувалось дивне диво
Що й збагнути неможливо.
Жив собі поважний Пан,
Золотий носив жупан,
Мав і статки непогані,
За дружину – гарну Пані,
Очі, брови, білі ручки –
Що не палець – то каблучка,
Дім – п’ять поверхів до неба,
Сім автівок за потреби.
Щоб людей не дивувати,
Щоб не зазирали в хату
Обережний був наш Пан –
Розкіш всю ховав паркан.
Отакі собі дива –
Обертом йде голова.
Кожен ранок Пан у справах –
Звіт підлеглих й чорна кава.
Все ретельно підрахує,
Знає Пан, де він хитрує.
Економить на зарплаті –
Наші люди й так багаті,
Він на власному заводі
Все в конверт кладе, та й годі.
Нащо Пану держбюджет –
Це ж не його соцпакет.
Наші люди й так працюють –
Потихцю, не галасують.
Платить справно, своєчасно,
Є зарплата – ну й прекрасно.
Пенсія – вона ж не завтра,
Може й думати не варто.
Отакі собі дива
В робітничих головах.
Йшли часи, собі минали,
Рік за роком рахували,
І настав той самий день
В двері пенсія – дзелень!!!
І ось Лідія Петрівна
Жіночка цілком чарівна,
Відчуваючи завзяття,
Одягла найкраще плаття,
Склала всі папери в купу,
Навіть атестат забутий,
Цілу торбу зібрала
Й до пенсійників пішла.
І раділа про майбутнє –
Вранці буде спать у будні,
Внуків у садок водити,
До схочу борщі варити,
Випікати паляниці,
І блукати по крамницях,
От тепер настане щастя –
Все на пенсії їй вдасться!
В кабінет зайшла, раділа,
Аж душа від щастя мліла.
Стіл паперами уклала,
Все, що має, показала.
Дівчина дивилась пильно
Кожну літеру чорнильну,
Щось в компьютері тицьнула,
З розумінням ледь зітхнула:
Працювали на заводі
По мовчазній власній згоді?
Попри правила загальні
Гроші мали нелегальні?
Пан з бюджетом тихо грався–
Вами він не переймався.
Пенсія на старість – жалка,
Нашкребти б на «мінімалку».
І Петрівна знай тужити:
Що ж тепер мені робити?
Дівчина відповідала
Все, що по закону знала:
На пенсійні підрахунки
Вплинуть трудові стосунки,
Якщо б офіційні гроші –
Була б пенсія хороша!
Із інформаційної сторінки вебпорталу Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області
