Чи може працівник відмовитися від поїздки у відрядження
Запитання
Керівник установи направляє працівника у службове відрядження до іншого населеного пункту. Чи має право працівник відмовитися від відрядження?
Відповідь
Ні, не має права за винятком декількох «але». Службовим відрядженням вважають поїздку працівника за розпорядженням керівника органу державної влади, установи чи організації, що повністю або частково утримується (фінансується) за рахунок бюджетних коштів (далі — установа), на певний строк до іншого населеного пункту з метою виконати службове доручення поза місцем постійної роботи (абз. 1 п. 1 розд. I Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 13.03.1998 № 59).
Як оплатити роботу працівника у відрядженні
Трудовий договір — це угода між працівником та установою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою відповідно до внутрішнього трудового розпорядку, а установа зобов’язується виплачувати працівнику заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні, аби виконати роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (ч. 1 ст. 21 КЗпП).
Тож службове відрядження, у яке направляють за розпорядженням керівника установи, аби працівник виконав роботу, обумовлену трудовим договором, обов’язкове для працівника. У той же час, відповідно до статті 31 КЗпП, керівник установи не має права вимагати від працівника виконувати роботу, яку не обумовлює трудовий договір.
Якщо працівник без поважних причин відмовляється поїхати у відрядження, щоб виконати роботу, яку обумовлює трудовий договір, це можна розцінити як порушення трудової дисципліни.
Зауважимо, що трудове законодавство забороняє направляти у відрядження вагітних жінок та жінок, які мають дітей віком до трьох років (ст. 176 КЗпП). Направляти у відрядження без їхньої згоди не можна також жінок, які мають дітей віком від 3 до 14 років або дітей-інвалідів (ст. 177 КЗпП), та осіб, які виховують малолітніх дітей без матері (ст. 1861 КЗпП).