Роботодавець не виконав рішення про поновлення працівника — мусить виплатити середній заробіток за весь період затримки. Верховний Суд роз’яснив: навіть якщо рішення про поновлення згодом скасували, сам факт невиконання «негайної» вимоги створює підстави для компенсації.
ЄСВ 8,41%: зміни до Інструкції № 449
Одна із справ, яку навели в огляді актуальної судової практики за квітень 2025 року — застосування статті 236 КЗпП в разі скасування судового рішення про поновлення працівника на посаді.
Обставини справи: позивач у 2020 році був звільнений з посади. Рішенням окружного адміністративного суду, залишеним без змін постановою апеляційного суду, звільнення позивача визнано незаконним, поновлено його на рівнозначній посаді, та рішення суду в частині поновлення на посаді допущено до негайного виконання.
Проте роботодавець не поновив позивача на посаді. У подальшому, постановою Верховного Суду від 04.08.2022 скасували рішення судів попредніх інстанцій, а в задоволенні позову про поновлення на посаді — відмовили.
Незважаючи на це, позивач звернувся до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за період з 20.02.2021 по 03.08.2022, посилаючись на факт невиконання рішення суду, яке підлягало негайному виконанню.
Рішенням суду першої інстанції позов задовольнили, стягнули середній заробіток за період затримки виконання рішення. Апеляційний суд залишив рішення суду першої інстанції без змін. Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, рішення судів попередніх інстанцій — без змін.
Оцінка суду: передумови застосування статті 236 КЗпП першочергово ґрунтуються на визначеному законом обов’язку роботодавця негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі (ч. 8 ст. 235 КЗпП, п. 3 ч. 1 ст. 371 КАС), де рішення, яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання на рівні з рішенням, яке набрало законної сили (ч. 2 ст. 372 КАС).
Тобто йдеться про конституційний принцип обов’язковості судового рішення (п. 9 ч. 2 ст. 129 Конституції України). Тим більше, у справах з приводу проходження публічної служби, де роботодавець зазвичай є суб’єктом владних повноважень і зобов’язаний у своїх діях та рішеннях керуватися частиною другою статті 19 Конституції України.
Приписи частини восьмої статті 235 КЗпП і приписи пункту 3 частини першої статті 371 КАС достатньо чітко і однозначно встановлюють, що рішення про поновлення на роботі/посаді підлягають негайному виконанню й цей імператив адресований передовсім роботодавцю. Стаття ж 236 КЗпП за своєю суттю установлює відповідальність за невиконання цих вимог у виді стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі працівника.
Отже, в основі «затримки виконання», про яку йдеться в статті 236 КЗпП, перебуває саме нехтування роботодавцем наведеними правовими вимогами, що здатне мати для працівника наслідки у вигляді (зокрема, але не виключно) втрат від неотримання заробітної плати, неможливість працевлаштуватись тощо. Своєю чергою це означає, що зі скасуванням судового рішення про поновлення працівника, передумова застосування статті 236 КЗпП не зникає, оскільки залишається факт порушення роботодавцем вимог закону про негайне виконання судового рішення в цій частині та обов’язковість судового рішення. Сама лише незгода з висновками суду про незаконність звільнення працівника та оскарження судового рішення із цих міркувань жодним чином не виправдовують порушення вказаних вимог закону.
Детальніше у тексті постанови Верховного Суду від 10.04.2025 у справі № 280/5280/23.
Підпишіться на Telegram-канал 
